У Вас є новина? І Ви хочете нею поділитись, напишіть нам!
написати

Персоналії

Катери́на Микола́ївна Антоно́вич-Ме́льник

Катери́на Микола́ївна Антоно́вич-Ме́льник (Мельник-Антонович; 19 листопада (1 грудня) 1859, Хорол — 12 січня 1942, Київ) — український історик, археолог, перекладач, громадська діячка. Друга дружина (від 1902 року) історика Володимира Антоновича. Член НТШ у Львові.

Біографія

Народилася 19 листопада (1 грудня за новим стилем) 1859 року в повітовому місті Хоролі Полтавської губернії (нині один із районних центрів Полтавської області). Її батько Микола Матвійович Мельник був дворянином. До 1917 року писала листи зазвичай на власному гербовому папері. За радянських часів вона приховувала належність до дворянського стану, тож в автобіографіях та анкетах називала себе донькою лікаря. Це теж відповідало істині, оскільки її батько був активним громадським діячем у галузі земської медицини. Зокрема, з його ініціативи було відкрито пологове відділення в місті Кременчук. Закінчила Вищі жіночі курси у Києві.
У 1880-х роках брала участь в археологічних розкопках біля Шумська. На початку серпня 1885 року приїхала в Тернопіль, звідки з групою українських студентів мандрувала Тернопільщиною.
Від 1919 працювала в ВУАН. Опублікувала частину рукописних творів Володимира Антоновича, підготувала до друку два томи його наукових праць. Автор книг і статей з археології та давньої історії України.
Померла 12 січня 1942 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7).

Дмитро Климович Білогуб (1892 — † ? 1945) — український військовий діяч. Підполковник Армії УНР, інспектор кавалерії Військової Округи УПА «Буг II». Активіст українського ветеранського руху у міжвоєнній Польщі.

Біографія

Народився в м. Хорол, Полтавської губернії.
Останнє звання у російській армії — поручик.
У березні 1918 р. вступив до Запорізького кінного полку ім. К. Гордієнка Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти більшовиків у 1918–1919 рр.
З червня 1920 р. — помічник командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР.
З 15 квітня 1921 р. — командир 5-го кінного полку ім. К. Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР.
У 1940 р. у Варшаві очолював Легіон колишніх старшин Армії УНР.
З 1943 р. служив в Українській Повстанській армії, був інспектором кавалерії Військової Округи УПА «Буг II» (псевдо — «Вернигора»). У лютому 1945 р. був схоплений НКВС на Львівщині.
Подальша доля невідома.

Дядюша Сергій Іванович

Дядюша Сергій Іванович (26 вересня 1870, Хорол — 23 травня 1933, Каліш, Польща) — генерал-поручник Армії УНР.

Біографія

Походив із дворянської родини з Полтави.

В Російській армії

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1889), служив у 2-й артилерійській бригаді, згодом перевівся до 35-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у Варшавській та Московській військових округах.
З 13 листопада 1904 р викладав у Московському піхотному юнкерському училищі. З 6 грудня 1908 р. — полковник. З 29 жовтня 1908 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гренадерського корпусу. З 20 березня 1913 р — начальник штабу 1-ї Гренадерської дивізії. З 8 жовтня 1914 р — командир 2-го гренадерського Ростовського полку.
18 липня 1915 був поранений (перебував на лікуванні до 28 вересня 1915 р). З 12 січня 1916 р — в. о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії. З 7 січня 1917 р — начальник 84-ї піхотної дивізії. З 10 березня 1917 р. — начальник штабу 4-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю (29 січня 1915 р, за бій 7 листопада 1914 р).
З 2 січня 1918 р — начальник штабу 6-ї армії на Румунському фронті. 27 лютого 1918 р. був демобілізований у зв’язку з розформуванням армії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 10 квітня 1916 р).

На службі Україні

З 17 квітня 1918 р. — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави.
3 1 грудня 1918 р. перебував у розпорядженні штабу військ Директорії. Певний час приватно мешкав у Житомирі.
З 27 січня 1919 р. — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР.
З 7 квітня 1919 р. — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР.
З 17 червня 1919 р. — отаман для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
З 19 березня 1920 р. до 19 квітня 1920 року — начальник Головної управи Генерального штабу УНР.
З 5 червня 1920 р. — в. о. 2-го генерал-квартирмейстера, з 3 липня 1920 р — 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР.
12 лютого — 12 квітня 1921 р. -в. о. Військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 3 серпня 1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика.
Помер та похований у Калішу.

Валеріан Андрійович Ільяшевич (15 серпня 1882 — †?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Станом на 1 січня 1910 р. — штабс-капітан Кушкінської фортечної артилерії. Останнє звання в російській армії — підполковник.
У 1920 р. — приділений до штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.
Подальша доля невідома.

Грицько́ І́лькович Канди́ба (* 1883, місто Хорол Полтавської губернії, нині Полтавської області — липень 1920, Кам’янець-Подільський) — підполковник Армії Української Народної Республіки.

Біографія

Грицько Ількович Кандиба народився 1883 року в місті Хорол Полтавської губернії. Станом на 1 січня 1910 року був підпоручиком 1-го Брест-Литовського фортечного піхотного батальйону. До грудня 1917 року — старший ад’ютант штабу 19-го армійського корпусу. Останнє звання у Російській армії — підполковник.
Наприкінці 1917 — на початку 1918 року Кандиба був начальником міліції Чернігова. Від 23 квітня 1918 року — діловод канцелярії Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. Від 4 травня 1919 року — начальник Загальної управи Військового міністерства УНР.
9 липня 1920 року Кандиба через хворобу залишився в Кам’янці-Подільському. Після того, як місто покинули українські війська, був схоплений червоними та розстріляний.

V_TyutyunnykВаси́ль Ники́форович Тютю́нник (17 липня 1890, хутір Куторжу (Куторжиха) за іншими відомостями в с. Єньках, Хорольський повіт, Полтавська губернія — †19 грудня 1919, Рівне) — український військовий діяч, полковник генерального штабу Армії УНР, командувач Дієвої Арміїї УНР в 1919 році.
У вузькопрофільних виданнях, присвячених історії України 1918–1920 років, систематично вказуються неправильні дані з біографії Тютюнника, зокрема, дата його народження — 1882 рік. Але, судячи із послужного списку російської армії, який зберігається в Москві в російському державному військово-історичному архіві, Василь Никифорович народився 17 липня 1890 року на хуторі Куторжу, що поблизу Хорола Полтавської губернії.(Киевские ведомости 14 грудня 2004 року).

Життєпис

Закінчив чотирикласне Хорольське міське училище.

Служба в російській армії

Закінчив Тифліське юнкерське училище, служив офіцером піхотних частин російської армії, брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. В 1917 — підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії.

Служба в українській армії

Від березня 1918 — в українській армії, помічник начальника відділу Генерального штабу. Знаходився на військовій службі і в період правління гетьмана Павла Скоропадського, одночасно будучи членом опозиційного Українського національного союзу і беручи участь у підготовці антигетьманського повстання, прибічником Симона Петлюри. З листопада 1918 був заступником начальника Генштабу — начальником оперативного відділу (у військах Директорії, що проголосила створення Української народної республіки (УНР)), брав участь у поході на Київ, який завершився скиненням гетьманської влади.
В кінці травня 1919, коли українська армія перебувала в скрутному становищі, ведучи одночасно бойові дії проти Червоної армії, Добровольчої армії, та польських військ, Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919. В результаті її виконання вдалося відбити у Червоної армії Проскурів, Кам’янець-Подільський (в якому розмістились урядові органи УНР) і ряд інших.

Командувач армії

Після успіху Проскурівської операції — начальник штабу армії УНР, а через місяць, в кінці липня — командувач армією. Генерал-хорунжий армії УНР. З серпня 1919, одночасно, — командувач Східною групою об’єднаної армії УНР і Галичини. В серпні 1919 військам під командуванням Тютюнника вдалося відбити у Червоної армії міста Вінниця і Жмеринка. В часі наступу Добровольчої армії в стані розгубленості у керівництві УНР знятий з посади командарма і відправлений головою дипломатичної місії до Європи. 10 листопада повертається на посаду командувача армії. Однак вже в листопаді 1919 вони зазнали поразки від білих військ генерала Антона Денікіна.
17 листопада — 22 листопада 1919 керував обороною Проскурова (нині Хмельницький) від білих військ. Захворів на тиф, від наслідків якого помер від розриву серця у Рівному.
Сучасники відмічають, що Тютюнник, плануючи операції, любив ризикувати. Був видатним полководцем УНР, виступав за ведення бойових дій до останньої можливості. На відміну від ряду інших українських воєначальників, не намагався конкурувати із Симоном Петлюрою.

Пам’ять

На могилі генерала Тютюнника в Рівному в 1930-х роках на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії було встановлено пам’ятник, реставрований 1992 року.
2001 року на будівлі Рівненського військового шпиталю, де помер Тютюнник, встановлено меморіальну дошку.

Мико́ла Андрійович Церте́лєв (Церетелі; *1790, Хорол — † 8 (20) вересня 1869) — фольклорист, один із перших дослідників і видавців української народної поезії.
Народився у м. Хоролі (тепер Полтавська область) у родині грузинського князя. Попри грузинське походження і російське виховання став глибоким шанувальником культури українського народу.
В 1814 закінчив Московський університет.
У 1819 опублікував у Петербурзі «Опыт собрания старинных малороссийских песен». У передмові збірки зазначав, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу. Вивчав звичаї українського народу, наголошуючи, що українці завжди відзначались чистотою моралі. Брав участь у роботі громадської організації Вільного товариства аматорів російської словесності. Займався теоретичними проблемами фольклору: вивчав жанрову специфіку, класифікацію фольклорних видів. Засуджував підробки під фольклорно-етнографічні твори, що мали місце в добу романтизму у 1820-40 роках. Вивчав «Слово о полку Ігоревім». У 1830-х почав працювати інспектором Полтавського інституту шляхетних дівчат, помічником попечителя Харківського навчального округу. Підтримував особисті контакти з українськими діячами першої половини 19 ст., зокрема з Т.Шевченком. Сприяв Т. Шевченкові у поширенні на Харківщині «Живописной старины».

Олексій Юхимович Угніч (21 вересня 1887 — † ?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1920 р. командир 31-го куреня 11-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. На 15 вересня 1922 р. був приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1923 р. повернувся на батьківщину; станом на 1926 р. мешкав у Миргороді.